Троє вояків повертаються в рідне місто з фронтів Другої світової війни, але не відчувають ніякої впевненості в завтрашньому дні. Кожен з них по-своєму переживає процес повернення до нормального життя. Піхотний сержант Ел Стівенсон отримує свою колишню роботу банківського службовця, однак повинен знову звикати до свого сімейного життя і заново дізнаватися своїх вже майже дорослих дітей. Капітан авіації Фред Деррі повертається до красивої, порожньої і невірної дружини, яка думає тільки про вбрання і розваги. Гроші, накопичені за час служби, швидко закінчуються, і він змушений влаштуватися продавцем в супермаркеті. Моряк Гомер Перріш приходить з фронту інвалідом, без обох рук, і відчуває великі сумніви: відновлювати колишні відносини зі своєю нареченою Вілмою або відпустити її на волю ...

Що залишилося за кадром

Екранізація роману Маккінлі Кантора "Прославлення мене".
У фільму було два робочі назви – "Слава для нас" та "Знову вдома". Згодом було вирішено зупинитися на поточній назві, що викликало невдоволення автора роману-оригіналу, Маккінлі Кантора.
"Найкращі роки нашого життя" – це перший післявоєнний фільм режисера Вільяма Вайлера та його останній фільм, знятий кінокомпанією Samuel Goldwyn Company.
За задумом Семюеля Голдвина, у головних ролях у фільмі повинні були знятися Тереза Райт, Дана Ендрюс, Девід Нівен, Фарлі Гренжер, Волтер Бреннан і Констанція Доулінг. В результаті до проєкту було запрошено лише перші двоє з цього списку.
У ролі Міллі Стефенсон мала знятися зірка компанії 20th Century Fox, Джун Хейвер, проте її замінила Мірна Лой.
Сцени для вигаданого міста Бун-Сіті знімалися у Сан-Франциско та Лос-Анджелесі, але, як зазначено в прес-релізі фільму, прототипом цього міста був Цинциннаті.
Рекламна кампанія фільму тривала шість місяців і коштувала півмільйона доларів.
У 1989 році фільм було визнано національним надбанням і внесено до Національного кінореєстру Бібліотеки Конгресу США.
Зйомки фільму тривали з 15 квітня до 9 серпня 1946 року, а його прем'єра відбулася в Нью-Йорку 21 листопада того ж року.
Режисер Вільям Вайлер був обурений, дізнавшись, що Семюел Голдвін відправив Гарольда Рассела на курси акторської майстерності. Він вважав, що без підготовки гра Рассела буде більш природною. Крім того, прагнучи зробити фільм якомога реалістичнішим, Вайлер наполягав на тому, щоб весь допоміжний персонал знімальної групи складався з справжніх ветеранів Другої світової війни.
6 серпня 1992 року Гарольд Рассел продав на аукціоні статуетку "Оскар", отриману ним за чоловічу другорядну роль, за 60 500 доларів США.

Вам сподобався фільм?